«Допомагати чи не допомагати? Сидіти поруч чи не сидіти?» — такі запитання неодмінно ставлять учителю на батьківських зборах.

ТРОХИ ПРО САМОСТІЙНІСТЬ

Ні для кого не секрет — діти повинні бути самостійними. Але, на жаль, не всі розуміють, що таке самостійність. Звичайно, це не без­цільне і безконтрольне бігання вулицями, це не готування уроків, абсо­лютно без нагляду і зацікавленості дорослих.

Адже в деяких сім'ях звичайним явищем буває самоусунення батьків. Вони тішать себе надією, що семирічна дитина власними силами може подолати шкільну премудрість і виконати будь-яке завдання. Їх не на­сторожує, що деякі вправи, букви чи цифри написані вдома, набагато гірші, ніж виконані у класі, де майже тридцять чоловік. «Перевіряючи» уроки, вони мовчки беруть зошит, який протягує малюк, мовчки пере­глядають написане, немов не помічаючи старання чи неакуратності, помилок і виправлень, мовчки повертають роботу дитині, не висловив­ши ні схвалення, ні невдоволення. Часто на запитання вчительки про те, що сказали вдома про його роботу, учень відповідає: «Нічого». А раз батьки нічого не говорять, у дитини складається враження, що дорослі задоволені її успіхами. Тим більше, педагогам це добре відомо — лише деякі першокласники можуть правильно оцінити результати своєї діяль­ності.

Вдумливе і серйозне ставлення батьків до шкільних справ своєї дити­ни обов'язково окупить себе. Дорослі швидко починають розпізнавати, коли малюк справді може сам готувати уроки, коли він точно розуміє завдання і твердо знає, чого від нього хочуть. Безумовної перевірки спочатку потребує також і все, зроблене в групі продовженого дня.

Якщо, порівнявши, ви побачили, що син чи донька в школі займається краще, ніж удома, знайте — це сигнал небезпеки, старанності дитини вистачить тільки на молодші класи. Наскільки б самостійною вона не була, як тільки усвідомить, що її робота нікого не цікавить, а досягнення залишають домочадців байдужими, вона і сама стане байдужою — так спокійніше.

Безумовно, на самому початку навчання, поки першокласник зви­кає до шкільних вимог, засвоює необхідні навички поведінки, опановує навчальні умінням, він має особливу потребу в пильній увазі, підтримці, підбадьоренні, присутності і контролі близьких людей. На радість вчи­телів, більшість батьків розуміють глибину і значимість змін, що відбу­ваються у способі життя дитини.

МОЖЛИВІ ВАРІАНТИ

Добре, коли в сім'ї є бабусі й дідусі і можна «звалити» на їхні плечі всі турботи, покластися на мудрість і досвід старшого покоління. Але як бути, якщо молода сім'я живе окремо?

Звичайно люблячі батьки намагаються взяти на початку навчально­го року відпустку. Мама бере її у вересні, тато — у жовтні, дивись, і чверть закінчилася, а там можна подумати і про продовжений день.

Іноді до цього моменту в домі з'являється малесенька істота — бра­тик чи сестричка. Вважається, що так мама зможе більше часу приділя­ти своєму першокласнику. На роботу ходити не треба, дитина постійно перед очима; можна самій проводжати її в школу і зустрічати після уроків, поговорити з учителькою.

Теж варіант. Але він таїть у собі багато несподіванок, складностей, неминучих хвилювань і турботи. Чи зуміє жінка впоратися? Чи виста­чить у неї тепла, ласки, чуйності, енергії, здоров'я на двох? Чи не стане для неї материнство тягарем? Перш ніж зважитися на такий крок, варто серйозно замислитися, обговорити на сімейній раді його можливість. Діти — це радість і щастя, але це і велика відповідальність. Чи зможуть батьки правильно зрозуміти свого «старшого» малюка, мотиви його поведінки, причини «дивних» учинків? Чи не відчує первісток себе са­мотнім, беззахисним, нещасливим, знедоленим і забутим? Адже рані­ше центральна роль у сім'ї належала йому, а тепер він відійшов на дру­гий план, а усе в домі підкорене малесенькій галасливій істоті.

Кожна сім'я знаходить свій вихід. Головне — прийняти правильне рішення і діяти розумно, щоб не залишити дитину без уваги, але й уник­нути дріб'язкової опіки.

РАНОК МУДРІШИЙ ЗА ВЕЧІР

Щоранку строкаті ряди дітвори стікаються до дверей школи. Серед цього галасливого потоку особливо виділяються пари: великий і ма­ленький. Найчастіше дорослі проводжають учнів початкових класів. Чудовий звичай, який приносить величезне задоволення дітям. Не відмов­ляйтеся від нього навіть у тому випадку, якщо не треба переходити вули­цю. Кілька хвилин поруч із батьком чи матір'ю — і малюк почуває значущість події, яка відбулася в його житті: він став школярем. Незаба­ром він зрозуміє, що ця дорога — не прогулянка, а початок трудового дня. Тому, хоча шлях і недовгий, задивлятися, зупинятися, відриватися не варто, можна спізнитися до дзвоника. Краще йти бадьорим кроком, тоді, опинившись біля входу на дві-три хвилини раніше ніж потрібно, можна постояти, чекаючи друзів. Батькам, затримавшись трохи, теж буде цікаво поспостерігати, як зустрічається їхнє чадо з однокласника­ми, заодно і познайомитися з ними.

Намагайтеся максимально використовувати ранковий час для ко­рисного взаємного спілкування. Нехай він стане для дитини бажаним. Підніміть настрій малюка, якщо він «встав не з тієї ноги», підбадьорте, якщо він чимось незадоволений. Багато чого можна встигнути по до­розі: повторити уроки, прочитати напам'ять вивчений учора вірш, ви­значити головну мету дня, пригадати захоплюючу історію, яка, напев­но, з гордістю буде повідана товаришам.

Якщо підрахувати, скільки дорогоцінних хвилин батьки щодня ви­трачають на нотації, вказівки, нудне моралізування, то виявиться, що це суттєва, якщо не основна, частина їхнього спілкування з дитиною. На змістовні бесіди, щире спілкування часу не залишається. А дитяча душа жадібно потребує саме цього.

ЗУСТРІЧ ВІД ЗУСТРІЧІ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ

Пригадайте слова, які вимовляють найчастіше батьки, коли син або донька повертається зі школи. Звичайно, ви вгадали: «Які сьогодні оцін­ки?» А ви спробуйте інакше. Зустрівши малюка в шкільному вестибюлі і прямуючи додому, запитайте його: «Що сьогодні на уроках було ціка­вого? Що тобі сподобалося, а що засмутило, здивувало, спантеличило, розсмішило або вразило?» Який неосяжний внутрішній світ, незвіда­ний пласт життя власної дитини ви виявите. Як тремтливо і довірливо розкриється перед вами її серце. Це дорого коштує.

Діти люблять похвалу, завжди намагаються принести радість бать­кам, але вони мають бути упевнені: їх справи хвилюють дорослих, зму­шують близьких тривожитися і переживати. От і знайдіть привід похва­лити дитину. Нехай вона відчує задоволення від навчання, захоплення від відчуття успіху, навіть найменшого, а значить, інтерес до знань і ба­жання вчитися. Таким чином, конкретна допомога першокласнику скла­дається з кількох речей:

• безпосередньої присутності поруч із ним батьків;

• зацікавленості дорослих у навчальній праці дитини;

• постійного контролю за діяльністю дитини.

ВІД КОНТРОЛЮ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ І САМОСТІЙНОСТІ

У перші шкільні дні контроль має бути дуже близьким, у прямому і переносному значенні. Дитині усе нове, вона ще нічого не знає і не вміє. Тому дуже важливо зосереджено спостерігати за кожним кроком малюка. Тоді можна вчасно попередити або виправити помилку, про­стежити, як він тримає ручку, як сидить за столом, чи правильно поклав зошит, підказати, що вдалося, а що ні, відзначити для себе, чи уважно працює. Отут найкраще сісти за уроки разом із дитиною, поруч, так, щоб за необхідності швидко зупинити її руку: «Почекай, поміркуймо разом!»

Але минає час, і дорослий відсувається далі. Він усе ще стежить за кожною дією малюка, намагаючись спрямовувати і виправляти його, але вже не протягає руку, а зупиняє словом: «Почекай, подумай».

Через пару тижнів, якщо усе йде благополучно, дорослий відсуваєть­ся ще далі, в інший кінець кімнати, і «займається своєю справою» (чи­тає книгу, в'яже, шиє), проте неухильно продовжує спостерігати за вчин­ками дитини, даючи точні завдання і перевіряючи результати її роботи через певні проміжки часу. Для цього буває достатньо вимовити фразу:

«Мені потрібно прочитати статтю, а ти поки напиши рядок і поклич мене, я подивлюся». Або: «Виріши чотири приклади і дай перевірити». Контроль трішки відстрочений, але дитина налаштована на сумлінну роботу і знає, що повинна відповісти за її якість. І якщо завдання буде виконано сумлінно й акуратно, це краще свідчення нових якостей, які з'явилися в неї: старанності і відповідальності.

Наступний крок — ще далі відсунути контроль дорослого, а само­контроль, навпаки, збільшити. Ви можете запропонувати дитині напи­сати половину вправи або розв'язати всі приклади і раптово вийти

Я ЛЮБЛЮ, КОЛИ ВСІ РАЗОМ

Якщо батьки розлучені, а малюк продовжує малювати їх разом — це означає, що для нього сім'я ще не розпалася. Якщо ж дитина взагалі не малює тата, який живе окремо, або зображує його на відстані, вона внутрішньо погодилася на розлучення батьків. Добре, якщо разом із людьми намальовані домашні тварини або улюблені іграшки (якщо тільки вони за масштабом не більші від батьків). Це означає, що поняття «сім'я» містить у собі ще й поняття «дім», створюючи цілісний світ. Так малюнок дитини дає вам ключик до пояснень її переживань, створює основу для довірливої розмови.

...ВИХОВУЄМО ПОЧУТТЯ СУМЛІННОСТІ

Кому з батьків не хочеться бачити свою дитину людиною, яка завжди знає, що робити і для чого! Ось і стараємося ми змалечку пояснити, що таке добре, а що таке погано, навчаємо узгоджувати бажання з норма­ми загальновизнаної моралі.

Робота внутрішнього «судді» — сумління — на перший погляд непомітна. Щось зупиняє нас, коли ми намагаємося діяти імпульсивно, необдумано, недобре. Виховання сумлінності — справа дуже делікат­на, адже надмірні зусилля дорослих можуть призвести до діаметрально протилежних наслідків. Маленька дитина починає відчувати постійну тривогу з приводу того, що вона завжди робить неправильно, не ви­правдовує наших очікувань і тому не достойна любові оточуючих. У підлітковому віці, навпаки, діти починають підкреслено декларувати свою незгоду з нормами моралі. І нехай вас тоді не дивує типове висловлю­вання підлітка: «Я свою совість у п'ятому класі на ластик проміняв». Це означає, що у певний період ви були занадто суворі, оцінюючи його вчинки.

ХВОРОБЛИВЕ «САМОЇДСТВО»

Почуття провини виникає у наших дітей тоді, коли ми поспішаємо висловити своє схвалення чи несхвалення їхніх вчинків. Виявляючи гнів або нетерпіння, ми несвідомо сигналізуємо чаду, що його не любимо. Він страждає від однієї цієї думки, вважаючи, що наша любов — най­більша гарантія безпеки. Невпевнена в собі дитина відчуває боязнь і змушена вибачатися і виправдовуватися перед усіма. Емоційне загост­рення почуття сумлінності звичайно призводить до затяжного «самоїдства». Діти виростають і перетворюються на невпевнених, закомплек­сованих, безініціативних людей.

ЗНАЙТИ ЗОЛОТУ СЕРЕДИНУ

Неможливо пробудити у дитини совість, не породивши при цьому комплексу провини. Тому батькам треба знати міру, зменшити комп­лекс провини, але не позбавити від нього взагалі, аби дитина не перетво­рилася на бездушного монстра. Понизьте тон нарікань з приводу про­литого бульйону, бійок із братом і небажання спати. Це не ті проступки, за які варто вичитувати з усією суворістю судді. Робіть це стисло і спо­кійно. Схвалення хороших вчинків — це і є той шлях, яким варто йти.

Кiлькiсть переглядiв: 37